“Нафтогаз” не продовжуватиме контракт на транспортування російського газу до Європи після того, як він завершиться наприкінці 2024 року, заявив голова української компанії Олексій Чернишов в інтерв’ю Радіо Свобода.
Раніше це було нічним кошмаром для українських урядовців, а тепер – прагматичним рішенням. Але чи означає це те, що транзит російського газу до Європи територією України припиниться взагалі?
Що буде в українських трубах замість російського газу? І що буде із самою газотранспортною системою?
Поле битви перших “війн” з Росією
Збудована за часів Радянського Союзу українська частина ГТС була розрахована на експорт до Європи величезних обсягів газу.
На вході – східному кордоні України – вона могла би приймати понад 280 млрд кубів газу. На виході – західному кордоні – ця система могла забезпечити експорт майже 150 млрд кубів. Це утричі більше, ніж проєктна потужність обох гілок “Північного потоку” разом. І у пʼять разів більше, ніж пропускна здатність обох гілок “Турецького потоку”.
Але після розпаду СРСР між Україною та Росією постійно тривали суперечки про ціни і борги, а перекриття газового вентиля постійно було вагомим важелем російського впливу на українську політику.
Останній приклад – Харківські угоди, за якими Україна за президента Януковича отримала від Росії знижку на газ в обмін на подовження базування в Криму російського флоту.
Одночасно Росія послідовно розбудовувала трубопроводи в обхід України – як на півдні через Чорне море (“Турецький потік”), так і на півночі через Балтійське море (“Північний потік”).
Транзит через Україну постійно скорочувався, але не припинився. І тоді, коли Україна у листопаді 2016 повністю відмовилася від імпорту газу з Росії, і навіть з початком російського вторгнення у лютому 2022 року.
Нинішній контракт на транспортування російського газу до Європи “Газпром” та “Нафтогаз” підписали наприкінці 2019 року. Він був розрахований на 5 років та мав принести Україні близько 7 млрд доларів доходів. За 2022 – перший рік війни – Україна отримала за транзит близько 1,2 млрд доларів. За перше півріччя 2023 року – близько 700 млн доларів.
Проте, як каже голова “Нафтогазу”, “Газпром” недоплачує за контрактом, в якому чітко зазначено: “качай або плати”. За словами Олексія Чернишова, нині Україна отримає “не більше 70%” контрактної суми.
“Газпром” не хоче платити за газ, який заходить через пункт пропуску в Сохранівці. Оператор ГТС України відключив його від транзиту через те, що після того, як цю територію окупували росіяни, українська сторона не контролює газовимірювальну станцію там. Ці недоплати є предметом чергового арбітражу проти “Газпрому”.
Другий вхід в українську ГТС – у Суджі – працює. Саме він є одним із двох трубопровідних маршрутів, що залишився у росіян для доставки свого газу до Європи. “Північний потік-2” так і не запрацював, а перша гілка “Північного потоку”, гілка через Білорусь та одна із двох гілок “Турецького потоку” припинили роботу.
Попри те, що за час війни в Україні Європа кардинально зменшила імпорт газу з Росії, особливо того, що надходить трубопроводами, – у 7 разів, за підрахунками Міжнародної енергетичної агенції, – в ЄС все ще є країни, що купують російський газ.
Словаччина, Австрія, Угорщина – країни, що не мають виходів до моря, – купують газ, який йде через Україну. Як кажуть вони самі, їм складніше покладатися на скраплений газ, що надходить до Європи через морські термінали LNG.
Саме із солідарності з цими країнами, каже голова “Нафтогазу”, Україна й надалі виконує свої контракті зобов’язання і продовжує транспортувати російський газ попри російську агресію.
Але що буде, коли контракт на транспортування завершиться?
Що буде з транзитом?
Це питання більше до ЄС та, зокрема, країн, що й досі купують російський газ, який транзитує Україна, вважає керівниця аналітичного центру Dixi Group Олена Павленко.
Вона нагадує, що схвалена ЄС програма REPower EU, передбачає скорочення споживання викопного палива, і передусім – російського газу, що надходить трубопроводами. Якщо вона й надалі впроваджуватиметься такими ж темпами, як нині, то “є шанси, що в кінці 2024 року не буде потреби переукладати договір ні з ким”.
Якщо ж наступного року країни ЄС, які все ще купують російський газ, скажуть, що не можуть обійтися без нього, теоретично можливо, що вони укладатимуть угоди напряму з “Газпромом”. Україна не буде стороною цих угод, а європейські компанії замовлятимуть потужності української ГТС, припускає Олена Павленко. При цьому, додає вона, очевидно, що це будуть якісь короткострокові контракти, а точка прийому газу перейде на східний кордон України.
Власне, так мало би бути ще у 2019 році, але тоді в ЄС не наважилися на такий крок, зберігши гібридну форму, в якій лишилися старі відносини між “Нафтогазом” та “Газпромом”, каже Михайло Гончар, керівник Центру глобалістики “Стратегія ХХІ”.
Тепер саме життя може змусити перейти до моделі, на якій певний час наполягала Україна: європейський партнер “Газпрому” купував би газ на східному кордоні України. А Україна мала б контракт лише з європейським клієнтом.
“Тобто відносин із “Газпромом” просто не було би – вони були б не потрібні”, – пояснює експерт з енергетичної безпеки.
При цьому, наголошує Михайло Гончар, важливо відрізняти припинення контракту на транзит наприкінці 2024 року від припинення транзиту Україною, як намагаються подати цю новину в Росії. Він нагадує: зменшення транзиту через Україну завжди було ініціативою Росії.
Експерт припускає, що Росія сама готується припинити постачання газу до Європи, принаймні, через територію України. Але, додає Михайло Гончар, відбуватиметься це у притаманній росіянам манері – не прямо, а як у 2006, 2009 роках, щоб виставити винною Україну.
Стара історія про перекриття вентиля на новий лад
Цей сценарій “покарання Європи”, каже експерт, росіяни підготували ще із зими 2021-22 року. Але для максимального ефекту потрібні морози.
“Вони чекають на якісь аномальні холоди, коли Європі буде кепсько, бракуватиме газу, і тоді відбудеться перекриття газового вентиля в напрямку України, де залишилася задіяною лише одна нитка через Суджу, – прогнозує експерт. – Їхня мета – створити проблеми на європейському газовому ринку в умовах тимчасового дефіциту, і зробити винною в цьому Україну”.
Якщо події розвиватимуться таким чином, то відновлення транзиту російського газу територією України вже не буде. А українська газотранспортна інфраструктура може зазнати прицільних російських обстрілів, яких вона уникла, поки українськими трубами йшов газ до Європи. Втім, газова інфраструктура є менш вразливою до ракетних ударів, ніж електроенергетика, адже більша частину труб є під землею, а глибина підземних сховищ становить близько півтора кілометри.
На користь такого сценарію, зауважує Михайло Гончар, свідчить посилений інтерес росіян до супутникових знімків територій, де розташовані об’єкти газової інфраструктури. Україна фіксує такий інтерес десь із червня місяця, каже експерт.
Великі сподівання
У тому ж інтерв’ю “Радіо Свобода” голова “Нафтогазу” розповів, що на українську ГТС чекають великі плани. Вони пов’язані із великими газовими запасами, – мовляв, якщо при нинішньому меншому споживанні (через руйнування багатьох промислових підприємств) вдасться наростити видобуток, то надлишок можна продавати за кордон. Олексій Чернишов навіть припустив, що з часом Україна може стати “нетто-експортером” газу.
Але наскільки реальними є такі плани, навіть якщо вони стосуються життя “після війни”?
Побажання, що їх озвучив керівник “Нафтогазу”, припускає Михайло Гончар, базуються на довоєнних оцінках потенціалу України – до анексії Криму.
Він нагадує, що у 2012 році група американських фахівців під егідою міненергетики США провели дослідження потенціалу видобутку газу в Україні. Вони враховували поклади на Кримському шельфі, Юзівську та Олеську ділянки. За їхніми оцінками, до 2030 обсяг видобутку українського газу міг би скласти до 73 млрд кубів при тому, що зараз Україна видобуває до 20 млрд кубів.
Це могло бути одним із факторів російської анексії Криму, припускає експерт. І на підтвердження своїх думок наводить дані, як наростили видобуток газу на чорноморському шельфі лише двома “вишками Бойка”, – за кілька років в рази.
Всі ці проєкти можна відновити. Але є одна умова.
“Росія має бути викинута з Криму, деокупованим має бути не лише півострів, але й морська акваторія, що належить Україні між Кримом та Одещиною”, – каже Михайло Гончар, і додає, що те саме стосується і проєктів на сході України – на Донеччині та Харківщині.
Крім того, потрібен і ще один фактор – попит на тому кінці труби.
Від блакитного до “зеленого”
Якщо подивитися на статистику, то споживання газу в ЄС загалом особливо не зменшилося, каже Олена Павленко. Кардинально скоротилося споживання російського трубопровідного газу, але за рахунок того, що європейці переорієнтувалися на Катар, Нігерію, США.
“Їм вдалося замістити російський газ газом іншого походження, але я все ще не бачу, що вони збираються радикально відмовитися від газу у найближчі роки”, – каже керівниця Dixi Group.
З тим, що газова епоха в ЄС далека від завершення, погоджується і Михайло Гончар.
“Ми і зараз говоримо, що вугільна ера завершилася, але вугільні станції працюють все одно”, – зауважує експерт. А якщо зважати на кліматичні та зелені цілі ЄС, то газ є найчистішим з усіх видів викопного палива.
І тут на боці України може зіграти ще один джокер – біометан. Це практично той самий газ, що видобувається з надр. Префікс біо лише вказує на його походження – із відходів тваринництва чи рослинництва, пояснює Михайло Гончар. Так, він має бути спеціально підготовлений до запуску в мережі, але технологічно це цілком можливо.
Більше того, в Україні вже існують успішні проєкти, пов’язані із біометаном.
Біометан цілком вкладається в концепцію зеленого переходу ЄС, і якщо його біологічне походження підтвердять відповідні сертифікати, ЄС може бути дуже зацікавленим у його імпорті.
Але і тут є одне але. Цей напрямок є дуже життєздатним, але для його розвитку потрібні зміни, час і гроші, каже Олена Павленко.
По-перше, каже вона, те виробництво біометану, яке вже є в Україні, треба масштабувати – і швидко. А для цього потрібні зміни у державних регуляціях як на підтримку цього виробництва, так і підтримку експорту. За її даними, над цим вже працюють і НКРЕКП, і оператор ГТС.
По-друге, хтось має це фінансувати і підтримати той український бізнес, який намагається працювати в цьому напрямку.
“Якщо ЄС готовий хоча б частково це фінансувати, якщо європейські компанії готові заходити, і мати якийсь спільний бізнес, то це перспективно”, – каже експертка.
Втім, все це припущення на майбутнє. А що, як українська ГТС не працюватиме ані на транзит, ані на експорт?
На металобрухт?
Навіть у цьому разі “не все пропало”, вважає Михайло Гончар.
В Україні видобувають до 20 млрд кубів газу, що достатньо для покриття внутрішніх потреб. І надзвичайно розгалужена система, що може працювати в обох напрямках, буде доставляти цей газ до споживачів, хоч і їх теж поменшало.
Звісно, система, розрахована на переміщення 200 млрд кубів, не буде працювати так само при транспортуванні вдесятеро менших обсягів. Доведеться підняти тарифи, оптимізувати роботу та законсервувати певні об’єкти, каже Олена Павленко.
Але і тут варто розглянути усі варіанти і спробувати перетворити мінуси на плюси.
Наприклад, газонасосні станції, непотрібні за відсутності транзиту, можна використовувати в електроенергетиці замість маневрових потужностей вугільних ТЕЦ, зруйнованих Росією.
“Якщо ці газокомпресорні станції оснастити генераторами, вони стануть виробниками енергії”, – вважає Михайло Гончар.
Допомогти може також і послуги із зберігання газу, адже для власне українських потреб потрібно лише половина від обсягів тих сховищ, що має Україна. Рештою можуть користуватися інші країни.
А якщо підземні сховища знову об’єднати із трубопровідною системою, з якою вони є одним технологічним комплексом (і були роз’єднані лише нещодавно під час анбандлінгу “Нафтогазу”), то в оператора ГТС з’являться додаткові можливості заробляти гроші на зберіганні газу. Тоді тарифи на транспортування можна піднімати не так різко, припускає Михайло Гончар.
А те, що це цілком можливо і користується попитом, довели не лише останні довоєнні роки, коли попит на послуги українських газових сховищ зріс, але й те, що навіть під час війни деякі іноземні компанії зберігають газ в українських сховищах – понад 2 млрд кубів станом на зараз.