Головне управління розвідки Міністерства оборони України розкрило масштабні та водночас вкрай проблематичні плани військово-політичного керівництва держави-агресора щодо подальшого поповнення своїх окупаційних військ, які щоденно зазнають колосальних втрат на українських фронтах. За оновленими даними українських розвідників, путінський режим потенційно здатний забезпечити примусовий призов до лав збройних сил близько шестисот тисяч нових мобілізованих громадян протягом найближчого часу.
Такий астрономічний показник свідчить про намір Кремля продовжувати ведення виснажливої та безкомпромісної війни на виснаження, не рахуючись із жодними людськими втратами та соціальними наслідками для власного населення. Водночас російська військова машина зіткнулася з критичною перешкодою, яка ставить під сумнів ефективність цієї масової мобілізаційної кампанії — тотальною відсутністю належної інфраструктури, матеріально-технічної бази та кваліфікованих інструкторів для одночасного навчання такої гігантської кількості новобранців.
Згідно з оцінками вітчизняного розвідувального відомства, максимальна пропускна здатність російських навчальних центрів і військових полігонів наразі дозволяє готувати не більше ста тисяч військовослужбовців щомісяця. Ця об’єктивна логістична межа означає, що процес бойового злагодження та базової підготовки мобілізованих неминуче розтягнеться на тривалий період, перетворюючи військкомати на своєрідні накопичувачі, а навчальні бази — на переповнені табори з мінімальним рівнем забезпечення. Усвідомлюючи власну нездатність якісно екіпірувати та навчити сотні тисяч цивільних осіб з нуля, російське командування було змушене кардинально переглянути підходи до відбору кандидатів на відправку до зони бойових дій. Тепер головний акцент у мобілізаційних заходах робитиметься на залученні осіб, які вже перебувають у військовому резерві та мають реальний досвід проходження строкової служби або участі в попередніх збройних конфліктах.
Така зміна пріоритетів має цілком прагматичне пояснення: окупантам критично не вистачає часу на тривалу підготовку, тому вони шукають людський матеріал, який потребує мінімальних витрат на відновлення базових військових навичок. Резервісти розглядаються як найбільш доступний і дешевий ресурс, який можна в найкоротші терміни перекинути на передову для поповнення розгромлених підрозділів і затикання дірок у лінії оборони. Проте навіть залучення підготовленого резерву не вирішує фундаментальної проблеми російської армії — гострого дефіциту сучасної бронетехніки, артилерійських систем та засобів зв’язку, необхідних для повноцінного оснащення нових з’єднань. Без належного важкого озброєння ці сотні тисяч мобілізованих перетворяться на звичайну піхоту, приречену на участь у самогубних штурмах добре захищених українських укріпрайонів.
Оприлюднені розвідувальні дані чітко демонструють, що держава-агресор готова й надалі безжально викачувати демографічний ресурс із власних регіонів, намагаючись задавити український спротив виключно кількісною перевагою живої сили. Заплановані масштаби примусового набору свідчать про підготовку ворога до затяжної окопної війни, де життя рядового солдата не має жодної цінності для політичної верхівки. Водночас логістичний колапс російської системи підготовки кадрів дає українським силам оборони додатковий дорогоцінний час для розгортання власних резервів, отримання новітнього західного озброєння та розробки ефективних засобів ураження, які зможуть методично перемелювати нові хвилі російських окупантів ще на етапі їхнього висунення до лінії бойового зіткнення.
