Хвиля обурення кремлівським геноцидом сколихнула столицю Німеччини, де сотні небайдужих громадян та представників української громади вийшли на вулиці, аби привернути увагу світової спільноти до нелюдських страждань жителів тимчасово окупованого лівобережжя Херсонщини. Увечері двадцять восьмого вересня в самому серці Берліна відбувся масштабний протестний марш під гаслом «Олешкам потрібні дії». Організатором потужної маніфестації виступив український громадський рух «Vitsche Berlin». Колона мітингарів зібралася біля Червоної ратуші — історичної будівлі столичної мерії — та рушила центральними кварталами німецького мегаполіса. Маршрут демонстрації пролягав повз будівлю Міністерства закордонних справ Німеччини і завершився біля стін посольства держави-агресора, де учасники акції влаштували гучний пікет проти злочинів окупаційного режиму.
Мітингарі тримали в руках численні плакати, світлини та транспаранти із закликами негайно врятувати заблокованих жителів Олешок, забезпечити безперешкодний міжнародний гуманітарний доступ до міста та негайно відкрити безпечні коридори для евакуації цивільних осіб. Активісти прямо звернулися до федерального уряду Німеччини, європейських лідерів та міжнародних організацій із вимогою радикально посилити політичний і санкційний тиск на Москву, аби примусити Кремль припинити практику штучного заморення людей голодом. За даними ініціаторів акції, в Олешках та навколишніх селищах наразі залишаються у смертельній пастці понад шість тисяч цивільних громадян, серед яких щонайменше двісті дітей. Люди змушені існувати в умовах катастрофічної нестачі продуктів харчування, питної води, життєво необхідних медикаментів та базових санітарних засобів, тоді як окупаційні війська цілеспрямовано блокують будь-які спроби організованої евакуації.
Гуманітарне пекло в загарбаному місті стрімко загострювалося ще з зими дві тисячі двадцять п’ятого року, коли населений пункт на тривалий час опинився повністю відрізаним від електроенергії та газопостачання. Суцільне мінування доріг, невпинні обстріли та активність ворожих дронів зробили доставку провізії наземним транспортом практично неможливою. За свідченнями очевидців, яким дивом вдалося вирватися з окупації, починаючи з двадцять шостого травня дві тисячі двадцять шостого року окупанти взагалі припинили пропускати до міста будь-які комерційні чи гуманітарні вантажі з їжею. Місцеві жителі опинилися на межі голодної смерті, харчуючись підніжним кормом, дикорослими травами, зокрема портулаком, та готуючи мізерні залишки запасів на відкритих вогнищах у дворах через повну відсутність комунальних послуг.
Єдиною ниткою життя для заблокованих містян залишаються відчайдушні зусилля українських військових, які ще з березня дві тисячі двадцять шостого року налагодили регулярне скидання провізії за допомогою важких безпілотників. Лише двадцять восьмого вересня українські захисники доправили з неба близько чотирьох тисяч кілограмів продуктів, синхронно розподіливши їх між ста визначеними точками в місті. Проте російські окупаційні підрозділи ведуть прицільне полювання на гуманітарні дрони, збиваючи їх вогнем зі стрілецької зброї, а вцілілі посилки відбирають силою, катуючи місцевих жителів за будь-яку спробу отримати українську допомогу. Саме тому учасники маршу в Берліні наголосили, що лише рішуча реакція цивілізованого світу та примус Росії до виконання Женевських конвенцій можуть зупинити масове знищення беззахисних людей.
